Ісаак Трахтенберг: «Потрібно голосніше говорити, яка сьогодні біда: в медицині, в науці, в культурі»

Людина, яка прямує життям, прислухаючись до свого серця, ніколи не заблукає. Саме такий видатний учений, академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, премії ім. Богомольця НАН України Ісаак Трахтенберг, який у своєму житті уміло поєднав професію лікаря і талант майстра слова.

— Ісааку Михайловичу, кому Ви зобовязані своїми досягненнями?

— Піввіку творчого життя в науці, своїми успіхами я зобов’язаний батькам. Сім’я була для мене світлим прикладом, який я наслідував упродовж усього життя. Батько присвятив життя тяжкій праці на виробництві, однак захоплювався читанням художньої літератури, політичної публіцистики, громадською діяльністю. Він був доброю людиною, його усі поважали, особливо в робітничих колективах, які він очолював. Любив сім’ю, обожнював онуків, та не побачив їхніх життєвих успіхів. Його життя обірвалося зарано, у 56 років. Він та мама поховані на Байковому кладовищі.

— Що змінилося в медицині, наприклад, порівняно з попередньою епохою?

— Сучасний світ став більш жорстоким і менш моральним. На жаль, не минув занепад й українську медицину. Микола Амосов у кінці життя нарікав, що утворився великий розрив між моральністю та людяністю наших попередників, особливо земських лікарів і тих медиків, які працюють сьогодні. Вища школа не прищеплює належним чином майбутнім медикам гуманні, моральні людські принципи, які були в минулих поколінь. Колись у Києві були блискучі лікарі, як, наприклад, Феофіл Яновський. Він не лише безкоштовно лікував знедолених, а й міг навіть після візиту до нужденного пацієнта залишити йому гроші.  В останню путь його проводжав багатотисячний натовп. Здавалося, всі кияни вийшли попрощатися зі своїм лікарем. Це був вияв поваги до людини,  для якої пацієнт був центром всесвіту. Допоки духовна складова не переважає матеріальну, а суспільство не почне цінувати розум, прогресу не буде, зокрема й у медицині.

— Чи можна дати оцінку сучасній науці, якщо сьогодні всюди домінує тенденція перетворити державну медицину на приватну? 

— Фінансів на науку сьогодні дають мізер, тож наука стає не престижною. Молодь в науку не йде і наукою не цікавиться. В науці серед медиків також не домінує духовність. Більш того, медицина стала платною і через те – малодоступною. От усі лають радянську медицину, а вона ж була доступна людям! А зараз що: за операцію – великі гроші, ліки – шалено дорогі, і зараз йде мова про те, що всі клініки будуть займатися самозабезпеченням. А що це означає? Що медицина буде заробляти на мені, на тобі і на усіх інших. А звідки у нашого населення гроші? За кордоном є система соціального страхуванням, де люди спокійно користуються медичною допомогою, ліками тощо. Це доступно. А у нас – те, на чому я акцентую. Сьогодні і в науці, і в культурі керують чиновники, а не зацікавлені у цьому митці та науковці. Якщо нічого не зміниться, буде велика біда.

— Ви сказали, що сучасна молодь наукою не цікавиться. Чи бачите Ви перспективу  розвитку нашої медицини в сучасній молоді?

— У кінцевому результаті – так. Але якщо ставлення до науки буде таке, як зараз, якщо влада не буде виділяти кошти на її розвиток, молодому науковцю, який справді хоче займатися наукою і чогось суттєвого досягти, буде вкрай складно. Я член Вченої Ради, де захищаються дисертації. Вчора після захисту чергових кандидатів, ми запитали у вченого секретаря: а коли у нас по плану наступний захист? І що?.. Бачимо, що кількість захистів наукових робіт серед молоді значно знизився. Науковці у нас тепер чиновники. Люди бачать, що наука стала не престижною.А от раніше це було великою справою. Сьогодні ж усі мають на меті поїхати за кордон. Звичайно, я вірю, що молодь досягне високих результатів, проте це буде повільно і складно.

— Як Ви ставитесь до так званої народної медицини, цілителів та екстрасенсів?

— Подібні оголошення на вулиці  мене спантеличують, це жах. Йдеш по Києву – і бачиш написано: «Цілителька. Відновлюю  клітини головного мозку». Ти уявляєш взагалі?.. Або по телевізору колись чув фразу: «Даю установку і виводжу з організму радіонукліди». Це дикість! Наскільки мені відомо, ще жоден «доморощений» цілитель не був притягнутий до відповідальності за наслідки такого лікування. Приблизно 25-26% таких лікарів справді мають за мету допомогти людям, проте лише 2-3% комусь справді допомагають.

— Хочеться згадати Ваш унікальний двотомник «Мой Киев, мои киевляне». Без перебільшення, це робота – життя. На його сторінках Ви згадуєте добрим словом багатьох дорогих Вам людей. Це було бажання створити власну енциклопедію любові до тих, хто поряд, і тих, хто далеко?

— Цей двотомник народився на основі численних оглядів і життєвих подробиць. Особливість його в тому, що він присвячений киянам – вченим та письменникам, художникам та лікарям, педагогам та вчителям, просвітникам та архітекторам – словом, усім тим, хто був і є гордістю міста.   Микола Амосов, Володимир Фролькіс,  Андрій Ромоданов, Костянтин Кульчицький, Петро Толочко, Іван Дзюба, Сергій Параджанов і багато-багато інших. Мої друзі… Усім я сердечно вдячний.

— До речі, а що пригадаєте про Вашого друга, медика і вченого Миколу Амосова?

-Про батька кардіохірургії в Україні, мудрого лікаря, громадянина совісті, кібернетика та сміливого громадського діяча у кількох рядках не розкажеш. Мені випало рідкісне щастя вважати його своїм старшим другом, спілкуватися у нього і в мене вдома та під час довголітньої спільної діяльності в Академії наук. Микола Іванович журився з того, що біологічне в суспільстві нерідко переважає моральне та інтелектуальне. Його життєве кредо – бути максималістом із добрими руками, великою енергією та світлими думками. Це кредо, на мою думку, має стати заповіддю нового століття. Амосов вражав своєю незбагненною відвертістю.

— Ви є надзвичайно працьовитою людиною – близько 500 наукових праць, з них – понад 20 монографій. А ще – низка книг мемуарного жанру, публіцистичні статті у престижних виданнях. Ви взірець активного довголіття. Як Ви цього досягли?

— Якщо коротко – завдяки здоровому і активному способу життя. Хотів би виокремити одне – працю. Не ту працю, про яку в народі кажуть «аби день до вечора», а засновану на позитивних емоціях, улюблену працю, джерело радості й задоволення життям. Як я жив і живу?.. Оглядаючись на вік, не скиглив «старість – не радість», я її, старості, просто не помічав. Мабуть, і це забезпечило мені належну якість життя у свої 92. Плюс – дім та родина. Це – чи не основне джерело позитивних емоцій для літньої людини.

В тему